Чому білоруські силовики такі "ватяні"?
Тихановська назвала себе обраним президентом, що це змінить? Чому серед білоруських силовиків стільки проросійських людей? Режим Лукашенка все більше й більше тиснуть на бізнес, але він намагається адаптуватися — це лояльність? Ці та інші актуальні питання журналісти видання “ Дзеркало ” поставили білоруському політичному аналітику Артему Шрайбману.
— Після поразки Росії під Херсоном ймовірність вступу Білорусі у війну зменшилася чи навпаки збільшилася? Якщо виходити з того, що Росія програє і режим Лукашенка не втримається, то який сенс йому уникати цієї війни?
— Ми вже не вперше повертаємося до цього питання, і я не втомлюся повторювати деякі базові істини. По-перше, війна – це абсолютно непередбачуваний процес. Я згоден з вами, що після кожної чергової поразки на полі бою Путін зацікавлений шукати нові шляхи для ескалації. Досі це були погрози ядерною зброєю, розмови про «брудну бомбу», анексію українських регіонів, масовані обстріли міст та цивільної інфраструктури, а також розміщення військ на території Білорусі після того, як їх там не було кілька місяців.
Чи може у майбутньому реакцією на якусь чергову поразку стати активніше залучення Білорусі до війни? Зрозуміло, може. Наприклад, якщо Росія отримає чергову порцію іранських дронів або балістичних ракет, то вона може вважати логічним розмістити їх у Білорусі для того, щоб мати найкраще охоплення української території.
Але ваше питання стосувалося залучення білоруської армії до війни. І тут, як і раніше, я не вважаю цей розвиток подій надто ймовірним сьогодні, і в останні місяці ймовірність такого результату швидше зменшилася. І така моя оцінка виходить з того, що Росія провела мобілізацію сотень тисяч резервістів. До цього білоруська армія могла б бути корисною російською як «затикання дірок» на фронті, а не якогось супернадійного ударного кулака.
Але тепер із цим завданням, по суті «гарматного м’яса», добре справляються і в найближчому майбутньому справлятимуться сотні тисяч покликаних росіян. Ще кілька десятків тисяч невмотивованих і не надто боєздатних білорусів тут погоди не зроблять. Натомість, судячи з повідомлень західних та українських розвідок, Росія бере у білоруської армії те, що їй справді корисно. Це тренування на білоруських полігонах, це артилерійські снаряди з білоруських складів та старі білоруські танки.
Переходячи ж до другої частини вашого питання, для Лукашенка та його інтересів у цій війні, по суті, нічого не змінюється. Так, він не хотів би поразки Росії, бо будь-яке ослаблення путінського режиму може спричинити ослаблення Лукашенка. Але це не означає, що він готовий ризикнути політичною стабільністю зараз, пожертвувати своєю армією, щоб дати Москві ще кілька тисяч людей для того, щоб кинути їх у м’ясорубку. Одна справа допомагати так, щоб це не ставило під загрозу твою політичну стабільність, а інша справа ставити на кону все, не маючи гарантованого вихлопу від такої допомоги.
Підводячи межу, ескалація, що триває, сама по собі підвищує ймовірність того, що на якомусь її етапі Білорусь може виявитися втягнутою в цю війну. Такою є логіка ескалації. Вона працює не тільки на посилення конфлікту, а й на його територіальне розширення. Але саме собою поразка Росії під Херсоном з погляду ймовірності залучення у війну білоруської армії величезного значення немає. Тому що російська армія свою проблему з живою силою принаймні на кілька наступних місяців змогла вирішити.
Місцеві мешканці святкують деокупацію Херсона, Україна, 12 листопада 2022 року. Фото: Reuters
— Тихановська назвала себе обраним президентом. Що це змінить? Чи має на неї у такому разі поширюватися поняття «президентський термін»? І якщо опозиція не переможе, то 2025 року будуть паралельні вибори — у самій Білорусі та серед опозиції?
— Справді, у нещодавній статті у Politico Світлана Тихановська вперше назвала себе обраним президентом, а свій Кабінет урядом у вигнанні. Що це змінить? Сьогодні точно нічого. Адресат цієї аудиторії скоріше на Заході. Це міжнародні партнери білоруських демократичних сил, а чи не її домашня аудиторія. Справа в тому, що Кабінет Тихановської мав певні дипломатичні досягнення в останні місяці. Наприклад, вони створили контактну групу з Радою Європи, таким чином заміщаючи офіційний Мінськ у відносинах з цією організацією. Вже кілька західних країн акредитували своїх дипломатів у Вільнюсі, щоб працювати там із білоруським демократичним рухом. Сама Тихановська відкрила представництво свого Кабінету у Брюсселі, його очолює колишній посол Остапенко.
На початку цього тижня Тихановська виступала перед Радою закордонних справ Євросоюзу, тобто у форматі, де зазвичай виступають представники держав. Все це означає, що відбувається повзуче зростання міжнародної суб’єктності білоруських демократичних сил. Вони маленькими кроками рухаються у бік того, щоб бути представником білоруського народу принаймні в очах Заходу. Шлях до цієї точки буде ще дуже довгим. Прискорити його можуть такі трагічні події, як залучення Білорусі у війну безпосередньо чи окупація Білорусі російськими військами. У цьому випадку, як мінімум, у західних країн більше не буде аргументів, щоб продовжувати підтримувати відносини з урядом Лукашенка, і вони зможуть без жодних серйозних перешкод налагодити відносини та визнати Кабінет Тихановської легітимним представником білоруського народу.
Але ми поки що далеко не в цій точці, і сьогодні заява Тихановської виглядає скоріше як пробна куля, спроба прозондувати ґрунт. Якщо якогось виразного відгуку на це на Заході не буде, то я сумніваюся, що Тихановська наполягатиме на такій своїй презентації у наступних інтерв’ю чи статтях. Але якщо позиціонування Тихановської остаточно зміститься від «я демократичного лідера» до «я обраного президента», то у багатьох почнуть виникати питання: а на який термін це президентство? Що зробити з 2025-м і після нього, коли термін, на який Тихановська обиралася, як би закінчиться?
У сьогоднішніх умовах передбачити, що буде з Білоруссю 2025 року, неможливо. Я не знаю, яке рішення ухвалять демократичні сили, якщо ситуація залишиться такою самою, як і зараз — з Лукашенком у владі. Але за таких умов проводити альтернативні вибори буде досить безглуздо, бо з-за кордону в опозиції просто не буде інструментів, як залучити до цього процесу один мільйон білорусів, а обирати президента десятками тисяч голосів із діаспори було б якось дивно. Крім того, якщо проводити ці вибори в інтернеті через якийсь сайт чи телеграм-бот, то зовсім незрозуміло, як зробити так, щоб усі суперники Тихановської чи іншого демократичного лідера отримали доступ до підрахунку голосів та були задоволені прозорістю цього процесу.
Якщо опозиція все-таки зважиться на такий процес, то його результати навряд чи дадуть обраному лідеру додаткову легітимність, особливо на міжнародній арені. Неможливо буде прийти до Брюсселя і сказати: «Дивіться, за мене проголосувало стільки людей на платформі „Голос“» — тому якщо до 2025-го року ситуація не змінюється, то швидше за опозиція думатиме, як запропонувати пояснення, чому Тихановська буде продовжувати виконувати ту роль, яку виконує. І ми вже чуємо перші натяки на це. В одному з недавніх інтерв’ю старший радник Світлани Тихановської Франак Вячорка заявив , що у двадцятому році в Білорусі закінчилися електоральні цикли, і за Лукашенка вільних виборів більше не може бути. І оскільки Світлану Тихановську обрали з місією провести вільні вибори, то доки вона цю місію не реалізує, вона працюватиме.
Цілком можна очікувати, що така позиція офісу Тихановської викличе купу критики від усіх тих політичних сил, хто вже встиг розчаруватися. І цього розчарування, ймовірно, буде лише більше до 25 року. Але решта білоруської політизованої опозиційної публіки та міжнародне співтовариство, швидше за все, будуть схильні ухвалити цей статус-кво, просто тому, що кращих альтернатив не буде. Але здається, що якщо до 25-го року не буде жодних змін у самій Білорусі, то для демократичних сил великим викликом буде зберегти до себе увагу, а не переконати всіх, що вони зберігають легітимність за межами п’ятирічного терміну.
Світлана Тихановська спілкується із міністром закордонних справ Німеччини Анналеною Бербок. Фото: прес-служба Офісу Світлани Тихановської
— Кабінет Світлани Тихановської давно не мав жодних значних публічних перемог, зрозумілих простому білорусу. Для політичних в’язнів — тиша. Із візами теж є питання. В чому проблема?
— Проблема мені видається досить очевидною. Кабінет Тихановської немає важелів влади ні всередині країни, ні зовні. Тихановська не може змусити Лукашенка звільнити політв’язнів. Цього поки що не можуть зробити навіть західні країни з усіма їхніми санкціями. Якщо переговори щодо свободи політв’язнів в обмін на якесь послаблення санкцій у принципі можна уявити, то ні західним столицям, ні Лукашенку для цього не потрібен Кабінет Тихановської. Принаймні, доти, доки не дозріє політична воля розпочинати такий торг. А потім опозицію можуть залучити, але скоріше для того, щоб визначити список людей чи порадити, які санкції варто знімати першими. І це радше роль радника, а не суб’єкта, який приймає рішення.
Білоруська опозиція не має і не мала ресурсів для того, щоб стати таким політичним суб’єктом. Приблизно така сама ситуація з візами. Але тут білоруські демократичні сили мають хоча б якісь інструменти публічної дипломатії, тобто формування такої повістки на Заході, яка б перешкоджала однаковому підходу до білорусів і росіян з погляду візових обмежень. І поки що це загалом працює: Євросоюз не приймав колективних візових обмежень щодо простих білорусів, на відміну від росіян, хоча варто визнати, що окремі європейські країни таки ускладнили процедуру видачі своїх віз та допуску на свою територію з національними візами інших країн.
Але і тут діють два фактори, які набагато сильніші за лобістські можливості Кабінету Тихановської. Перше – це війна. Арсенал економічних санкцій, які Захід може накласти на Мінськ і Москву, не безмежний, і чим далі, тим більша спокуса в деяких політиків замість болючих санкцій приймати колективне покарання проти громадян Білорусі та Росії, а не проти їх урядів. Це набагато простіше, ніж закривати лазівки у існуючих санкціях чи вводити вторинні санкції — тобто карати тих, хто допомагає Мінську та Москві обходити сьогоднішні обмеження.
Другий чинник ще далекий від можливостей опозиції щось змінювати. Він пов’язаний з тим, що білоруська влада вже понад два роки методично скорочує кількість європейських дипломатів у країні. Причому насамперед це стосувалося посольств Польщі та Литви — тобто країн, які видавали більшість туристичних віз білорусам. Тихановська не може відправити своїх консулів на допомогу польським, литовським чи іншим дипломатам, які залишаються в країні. Хоча, напевно, вона та її команда можуть лобіювати спрощення процедури роботи з білоруськими заявниками для тих посольств, які ще працюють у повному складі.
Але тут у гру знову вступає чинник війни. Європейські чиновники, дипломати, політики, які працюють на білоруському напрямку та навіть симпатизують візовим запитам білорусів, просто побояться лобіювати такі кроки, коли їхні уряди рухаються у зворотний бік. Вони побояться йти проти тренда, який полягає в тому, щоб запроваджувати візові обмеження принаймні щодо росіян.
До демократичних сил може бути безліч претензій, і я сам регулярно їх озвучую, але такі претензії — з приводу речей, які перебувають поза владою демократичних сил, — це питання скоріше завищених очікувань, ніж якихось системних провалів у роботі Кабінету.
Об’єднаний перехідний кабінет демократичних сил Білорусі. Олександр Азаров, Павло Латушко, Світлана Тихановська, Валерій Ковалевський та Валерій Сахащик на конференції «Нова Білорусь». Вільнюс, Литва. 9 серпня 2022 року. Фото: «Дзеркало»
— Чому серед білоруських силовиків стільки проросійських людей? Вони були й раніше? Чому ми їх не помічали?
— Мені здається, що відповідь тут загалом на поверхні: ці люди у своїй переважній більшості або пройшли радянську армію, або радянську ідеологічну індоктринацію вже у військових училищах, у незалежній Білорусі.
Вся ідеологічна та військова підготовка у білоруській армії вчить розглядати НАТО як природного ворога, а Росію як природного незамінного вічного союзника Білорусі. Крім того, я впевнений, що більшість білоруських вищих офіцерів і генералів споживають інформацію як про світ, так і про сьогоднішню війну з російської пропаганди або білоруської, яка сьогодні не відрізняється від російської. Крім того, офіцери та солдати, якщо вони й виїжджають кудись на навчання, то разом із росіянами чи зрідка партнерами з ОДКБ.
Але й на загальному рівні ці люди, особливо верхівка силових структур, зробили свою кар’єру в проросійській державі, на службі у проросійського лідера Лукашенка. Це означає, що вони пройшли навіть тест на лояльність, перш ніж потрапити на керівні пости у своїх силових органах. Тобто якщо ми умовно уявімо собі якогось офіцера з антиросійськими чи прозахідними, чи білоруськими націоналістичними поглядами, то така людина з величезною часткою ймовірності просто не пройшла б відбору старших офіцерів і далі генералів.
Зараз ми бачимо, що вся ця проросійська риторика почала вилазити назовні. Я думаю, що це насамперед пов’язано з війною, бо до цих людей, до військових, почали частіше звертатися за коментарями державні ЗМІ. Ну і, по-друге, ситуація вимагає від білоруської держави та її військового керівництва більшої та демонстративної лояльності до Росії. До війни, а скоріше до 2020 року, Мінськ мав потребу балансувати в міжнародній політиці, і, відповідно, риторика мала бути стриманішою. Тому часто заяви білоруських військових, хоч вони завжди були проросійськими, але хоча б не були настільки агресивними стосовно інших сусідів Білорусі. Але сьогодні потреба зворотна. Я навіть припускаю, що більшість цих генералів зітхнули з цього приводу з полегшенням. Тепер їм не лише дозволено повторювати те, що вони чують від своїх російських колег чи у вечірніх ефірах Соловйова, але це навіть вітається.
Російські солдати у Білорусі, 2022 рік. Фото: Міноборони Білорусі
— Влада все більше й більше тисне на бізнес, але бізнес намагається адаптуватися. Чи це лояльність? У чому причина, що влада поводиться як слон у посудній лавці, а бізнес на такому жебраку воліє клеїти посуд, а не грюкнути дверима?
— Бізнесмени, підприємці — це якась особлива каста. Це такі ж білоруси, які мають таку ж базову психологію, яка диктує їм вибір із доступних їм варіантів. Коли умови бізнес-середовища погіршуються, у будь-якого підприємця є вибір: боротися за їх покращення (наприклад, протестувати), зазнавати їх погіршення, змінювати сектор своєї роботи або переїжджати в іншу країну. В авторитарній країні більшість завжди віддаватиме перевагу останнім, безпечнішим варіантам. Лише у меншості буде стрижень, сміливість та енергія на те, щоб протестувати та боротися за свої права.
І це стосується не лише Білорусі. Такою є соціальна динаміка в будь-якому авторитарному суспільстві. Але до двадцятого року в нашій країні ризики захисту своїх прав, відкритого виступу проти влади були серйозними, але не настільки серйозними, як зараз. І тому та активна меншість підприємців, яка боролася за покращення бізнес-середовища, була помітною. Представники середнього та великого бізнесу активно лобіювали свої інтереси через кілька бізнес-союзів, через публікації у ЗМІ. Дрібніші бізнесмени, підприємці та іпешники виходили навіть на акції протесту п’ять-сім років тому, влаштовували страйки.
Зараз ризики зросли кардинально. Силовикам нічого не варто розгромити абсолютно будь-який бізнес: від намету, в якому торгують речами, до приватної клініки чи приватної школи, торгової мережі, навіть російського банку (наприклад, де працював Віктор Бабарико). Скоординуватися на низовому рівні, горизонтально, практично неможливо у сьогоднішній Білорусі, бо як тільки про це стане відомо силовикам, координатором цього процесу не поздоровиться. Їх нейтралізують досить швидко, якщо не вдасться заарештувати їх за підозрою в якомусь податковому злочині, то завжди у них у телефоні може знайтись підписка на «екстремістський» канал або виявиться, що вони голосно лаялися матом, розмахували руками у своєму дворі, коли повз нього. проходив наряд ОМОНу.
Є показовий новий приклад полоцької підприємниці Тетяни Шостак. Її затримали наприкінці жовтня, того ранку, коли вона збиралася віднести до виконкому колективне звернення від підприємців. У ситуації таких ризиків ще більше людей, ніж раніше, вибирають безпечні варіанти: або переїхати до іншої країни, або змінити свою сферу діяльності, або, стиснувши зуби, адаптуватися до нових правил.
У двадцятому році багато підприємців та представників навіть великого бізнесу приєдналися до протестного руху. Але то був протест не економічний, а ціннісний: проти фальсифікацій на виборах, тортур, насильства на вулицях. Економічні бунти зазвичай виникають у тих верствах суспільства, яким уже нема чого втрачати — змінити роботу не можна, а продовжувати працювати в таких же умовах неможливо. У сьогоднішніх білоруських підприємців якийсь вибір, але є, і тому навіть якщо умови їхньої роботи стануть просто нестерпними, то закрити свою справу чи змінити країну завжди буде простіше, ніж сісти до в’язниці.
Джерело: «Дзеркало»
Такого терору не було з часів заснування селища: наслідки обстрілу у Харківській області